Дівчинка із Донбасу з петардами в руці
стоїть на зупинці і дивиться на автомобілі,
на дорогу, на поле, за небокрай.
Ніхто не знає про що вона думає.
Ніхто не знає, чому вона стоїть на зупинці.
Ніхто не знає, чому у неї в руці петарди.
Ніхто не знає, що там, за небокраєм.
Можливо там батальйони, терикони, провалля,
мінні поля, постріли, вибухи,
батьки цієї дівчинки,
можливо вони живі, а можливо і ні.
Ніхто не знає.
Але скляні, пусті очі дівчинки,
повні болю, туги, страждання,
захованого підсвідомого плачу,
дивляться за небокрай.
ЦИКЛ ПОЕЗІЙ
АНДРІЙ СКАКОДУБ
МИ ПЕРЕМОЖЕМО
Я мріяв сонце оженити
На нашій праведній землі,
Щоби на всенькім людськім світі
Казали люди: «Ні війні!»
Але не склалось. Не зжилося.
Круки зурочили наш час.
І кров. І сльози. Стоголосся.
І плаче доленька за нас.
До зброї!
Досить вайлувати,
І жамкати торішню лють.
Достоту вже!
Наїлися мандатів.
Інакше діти прокленуть.
Інакше втратимо країну, -
Роздерибанять на шматки, -
На гетто, де люди-манекени
У черзі свою кров здають.
Вперед! Туди, де перемога!
Де край наш точиться в борні.
Туди, де наша путь-дорога,
І дух вкраїнської землі.
ДІВЧИНКА З ДОНБАСУ
Тина, тина тянет на дно,
В междуречье, там, где вино.
Там лампадки в углах домов,
Меж икон. Молитвенных вдов
Там полно в суматохе дней.
Поскорее бы, поскорей,
Бормотать на изломе дня,
Под псалтырь, взалкав,
«Отче… меня».
За окном всё бегут стада,
За окном в блеске дождя
Бродят, уходят дни.
Не рано ли?
Утро. Огни.
Простираются руки в мольбе,
В юдоли спасе небе,
Отверни от руки войны,
И не дай. Не убивец ты.
За окном бродит пыль дорог
За окном твой петух оглох,
И кричит он цельные дни,
Словно он – ветеран войны…
В междуречье, там, где вино.
Там лампадки в углах домов,
Меж икон. Молитвенных вдов
Там полно в суматохе дней.
Поскорее бы, поскорей,
Бормотать на изломе дня,
Под псалтырь, взалкав,
«Отче… меня».
За окном всё бегут стада,
За окном в блеске дождя
Бродят, уходят дни.
Не рано ли?
Утро. Огни.
Простираются руки в мольбе,
В юдоли спасе небе,
Отверни от руки войны,
И не дай. Не убивец ты.
За окном бродит пыль дорог
За окном твой петух оглох,
И кричит он цельные дни,
Словно он – ветеран войны…
Пісня про кохання
з нагоди всесвітнього дня поезії
Ой чого ти моя мила зажурилась,
Ой чого ти до землі все похилилась,
Ой чого пісень ти не співаєш,
Чи ти мене більше не кохаєш?
Не співаю я коханий співаночки,
Бо ночами виплакала чорні очки,
Я тебе все дивлюсь - виглядаю,
Бо без тебе щастя я не знаю.
Бо коли пішов ти на війноньку,
Не сказав, чи любиш ти миленьку;
Ти не обійняв і не розрадив,
І покинув при дорозі, мене зрадив.
Ой картаю я себе, щоби ти знала,
Я ночами співи чую на заставі,
Відчуваю з вітром твої руки,
І загину не від кулі, від розлуки.
Ой чого ти до землі все похилилась,
Ой чого пісень ти не співаєш,
Чи ти мене більше не кохаєш?
Не співаю я коханий співаночки,
Бо ночами виплакала чорні очки,
Я тебе все дивлюсь - виглядаю,
Бо без тебе щастя я не знаю.
Бо коли пішов ти на війноньку,
Не сказав, чи любиш ти миленьку;
Ти не обійняв і не розрадив,
І покинув при дорозі, мене зрадив.
Ой картаю я себе, щоби ти знала,
Я ночами співи чую на заставі,
Відчуваю з вітром твої руки,
І загину не від кулі, від розлуки.
В моей кровати была сырая земля, полсотни патронов, псалтырь, письмо из дома и автомат на груди вместо жены. Где же сны?
Мертві друзі з фейсбуку здаються такими живими,
коли ти не знаєш про те, що їх уже немає в цьому світі.
Але друзям в фейсбуці пишуть:«Вітаю, друже, зі святом!»
або«Давно вже тебе не чув, чуваче» або «Агов, ти де?»
Живі сторінки мертвих друзів з фейсбуку,
яких ти не знав в реальному житті,
перед тобою.Вони в формі, з посмішками,
дивляться на тебе, посміхаються тобі,
говорять фейсбучною мовою:«Слава Україні!»
або«Перемога буде за нами!»…
Коли твої друзі з фейсбукупідуть з цього світу
десь за обрій в інші світи, після них залишаться
їх сторінки в фейсбуці назавжди, як пам'ять.
Це будуть живі сторінки живих людей.
Друзі не помирають, доки ми не знаємо про це.
Друзі не помирають, доки ми не ховаємо їх в своїх серцях.
коли ти не знаєш про те, що їх уже немає в цьому світі.
Але друзям в фейсбуці пишуть:«Вітаю, друже, зі святом!»
або«Давно вже тебе не чув, чуваче» або «Агов, ти де?»
Живі сторінки мертвих друзів з фейсбуку,
яких ти не знав в реальному житті,
перед тобою.Вони в формі, з посмішками,
дивляться на тебе, посміхаються тобі,
говорять фейсбучною мовою:«Слава Україні!»
або«Перемога буде за нами!»…
Коли твої друзі з фейсбукупідуть з цього світу
десь за обрій в інші світи, після них залишаться
їх сторінки в фейсбуці назавжди, як пам'ять.
Це будуть живі сторінки живих людей.
Друзі не помирають, доки ми не знаємо про це.
Друзі не помирають, доки ми не ховаємо їх в своїх серцях.
Чотири камази чого-завгодно, але
Чотири камази чого-завгодно
везуть в порушення всіх інструкцій та правил,
везуть без жодних заборон,
без перешкод, наче це чотири камази
з піском,
з щебенем,
з камінням
або цеглою.
Чотири камази з водіями,
що мають маршрутні листи
і всі необхідні документи,
бо така в них робота,
щоб возити через кордон
все, що завгодно, але
не пісок,
не щебінь,
не каміння
і не цеглу.
Чотири камази, навколо яких
зупиняються автомобілі,
розступаються менти,
їдуть мов пустельні привиди
розбитими дорогами,
які бачили, як по ним возять
пісок,
щебінь,
каміння
або цеглу,
але ніколи не бачили, щоб
камази возили людські тіла.
Квиток в один кінець.
Камікадзе за життя.
Самовивіз.
Чотири камази з грузом 200
їдуть через кордон.
не піску,
не щебеню,
не каміння,
і не цегли,
везуть через кордон свій вантаж.Чотири камази чого-завгодно
везуть в порушення всіх інструкцій та правил,
везуть без жодних заборон,
без перешкод, наче це чотири камази
з піском,
з щебенем,
з камінням
або цеглою.
Чотири камази з водіями,
що мають маршрутні листи
і всі необхідні документи,
бо така в них робота,
щоб возити через кордон
все, що завгодно, але
не пісок,
не щебінь,
не каміння
і не цеглу.
Чотири камази, навколо яких
зупиняються автомобілі,
розступаються менти,
їдуть мов пустельні привиди
розбитими дорогами,
які бачили, як по ним возять
пісок,
щебінь,
каміння
або цеглу,
але ніколи не бачили, щоб
камази возили людські тіла.
Квиток в один кінець.
Камікадзе за життя.
Самовивіз.
Чотири камази з грузом 200
їдуть через кордон.
Если мы останемся живы.
Если в мой дом не залетит ГРАД.
И в скворечник весной поселятся птицы.
И шум воробьёв я услышу за окном.
И окно будет смотреть в огород,
где пашня черна по-весеннему
будет стонать и проситься к жизни.
Если я приду к той,
что живёт на соседней улице
и мать её будет говорить мне,
что я ей не пара,
что у неё впереди институт,
карьера и хорошая партия, -
не беда,
Значит мы останемся живы.
Пускай она не со мной.
Пускай будут плохие дни
и холодные ночи.
Пускай задержат зарплату
и на хлеб ты будешь искать
мелочь в пиджаке,
который не одевал с прошлого года.
Пускай болит голова
от груза проблем, от того,
что завод твой банкрот,
что жена спит с участковым,
что Президент твой такой,
как всегда
и не больше того,
Пускай!
Но знаю зато,
что мы останемся живы,
Что наши сердца будут
ныть от счастья,
что наши жёны будут рожать
нам детей, - наследников тех,
что остались живы ни смотря ни на что.
Я знаю, что мы остались живы,
потому что любили жизнь
не за деньги, а за то,
что ждали рассвета
на холодной мостовой
и молились солнцу и Богу
в том феврале,
который за свободу
забрал сотню жизней.
Мы хотели жить и тогда,
когда нас закапывали в посадках
по самую шею, когда нам
стреляли в сердца из крыш домов,
когда нам плевали в лицо
только за то, что мы
не боялись смерти.
Да, мы хотели жить!
Я знаю, что завтра
будет новый день,
новая жизнь,
будет другой февраль
с детским смехом,
будет новая мода и
берцы с ХеБе будут висеть в
шкафу навсегда.
И мы будем жить
На этой земле политой кровью!
Мы будем жить,
и из каждой могилы,
из каждой посадки,
ямы,
трещины,
простреленной стенки дома
мы будем слышать,
видеть,
помнить,
страдать и
скорбить.
Мы будем молчать.
Будем плакать.
Будем ночами
не спать от того,
что подушка дышит,
словно сырая земля,
от того, что
кровать дрожит и стены
падают, падают…
Если мы останемся живы...
Нас не убить!
Не продать на запчасти!
Не наклонить!
Не прогнуть!
Не сделать рабами!
Потому мы останемся жить!
Если в мой дом не залетит ГРАД.
И в скворечник весной поселятся птицы.
И шум воробьёв я услышу за окном.
И окно будет смотреть в огород,
где пашня черна по-весеннему
будет стонать и проситься к жизни.
Если я приду к той,
что живёт на соседней улице
и мать её будет говорить мне,
что я ей не пара,
что у неё впереди институт,
карьера и хорошая партия, -
не беда,
Значит мы останемся живы.
Пускай она не со мной.
Пускай будут плохие дни
и холодные ночи.
Пускай задержат зарплату
и на хлеб ты будешь искать
мелочь в пиджаке,
который не одевал с прошлого года.
Пускай болит голова
от груза проблем, от того,
что завод твой банкрот,
что жена спит с участковым,
что Президент твой такой,
как всегда
и не больше того,
Пускай!
Но знаю зато,
что мы останемся живы,
Что наши сердца будут
ныть от счастья,
что наши жёны будут рожать
нам детей, - наследников тех,
что остались живы ни смотря ни на что.
Я знаю, что мы остались живы,
потому что любили жизнь
не за деньги, а за то,
что ждали рассвета
на холодной мостовой
и молились солнцу и Богу
в том феврале,
который за свободу
забрал сотню жизней.
Мы хотели жить и тогда,
когда нас закапывали в посадках
по самую шею, когда нам
стреляли в сердца из крыш домов,
когда нам плевали в лицо
только за то, что мы
не боялись смерти.
Да, мы хотели жить!
Я знаю, что завтра
будет новый день,
новая жизнь,
будет другой февраль
с детским смехом,
будет новая мода и
берцы с ХеБе будут висеть в
шкафу навсегда.
И мы будем жить
На этой земле политой кровью!
Мы будем жить,
и из каждой могилы,
из каждой посадки,
ямы,
трещины,
простреленной стенки дома
мы будем слышать,
видеть,
помнить,
страдать и
скорбить.
Мы будем молчать.
Будем плакать.
Будем ночами
не спать от того,
что подушка дышит,
словно сырая земля,
от того, что
кровать дрожит и стены
падают, падают…
Если мы останемся живы...
Нас не убить!
Не продать на запчасти!
Не наклонить!
Не прогнуть!
Не сделать рабами!
Потому мы останемся жить!
Я не можу зібрати
в свої долоні твої слова
«Все буде добре»,
що злетіли з твоїх вуст
ранку сьогоднішнього дня,
коли новини передали,
що гроші не мають ціни,
інфляція з'їсть нас швидше за СНІД,
діти підірвались на міні
і буде нова хвиля мобілізації.
Я дивився новини,
ти пекла млинці
і спиною відчула мене,
відчула сліпоглухоніме питання
без відповіді, що літало на кухні,
і спиною відповіла так просто,
наче твої слова – це пісня,
наче твої слова – це протяг,
наче твої слова – це надія.
«Все буде добре», -
казала ти,
вигрібаючи з дитячих скарбничок
зібраний дріб'язок,
щоб купити хліба, -
«Бо з нами Бог», -
шепотіла ти.
І все.
Дитячі скарбнички
Підуть на хліб.
Я мусив повірити,
мусив іти по хліб
з кілограмом заліза в кишені,
мусив повірити,
бо це сказала ти,
та що народила мені
четверо дітей,
та, що пішла зі мною по життю
моїм тернистим шляхом
на нарікаючи на те,
що могла і нікуди не іти
і бути десь у палаці
на березі моря.
…Все буде добре…
…Все буде добре…
…Все буде добре…
Наче мантру викарбовую
егрегор в ноосферу,
щоб врятувати душі сусідів,
знайомих та перехожих,
щоб ці слова потрапляли
на кухні домогосподарок,
щоб ці слова казали
перекупки на ринку,
щоб ці слова співали діти
в музичних школах.
Все буде добре!
Годі вже!
Годі закладати міни
в шкільні класи!
Бо все буде добре!
Годі листати в офшори гроші,
вкрадені в голодних сиріт.
Бо все буде добре!
Годі штампувати воронки
на шкільних подвір'ях.
Бо все буде добре!
Годі катувати та розстрілювати
патріотів.
Бо все буде добре!
Годі стріляти один в одного.
Бо все буде добре!
Годі воювати за хворі ідеї
кількох неповноцінних
сірих чоловічків.
Бо все буде добре!
Годі знімати краєвиди
з понівечених житлових будинків
з мертвими дітьми
та обідраними бабцями,
що виглядають з підвалів
у пошуках хліба.
Бо все буде добре!
«Все буде добре!» -
казала ти.
«Все буде добре?» -
питав тебе я
дивлячись новини.
«Все буде добре,
чуєш мене,
я тобі кажу,
вір мені», -
казала ти.
«Не віриш мені,
повір горобцям.
Вони кожного ранку
говорять про це
цвірінькаючи під вікном.
Не віриш мені,
повір священику,
що кожної неділі говорить,
«Христос воскрес із мертвих».
Не віриш мені,
повір сонцю,
що кожного дня
приходить на нас.
Не віриш мені,
повір своїм дітям,
повір їх дитинству,
повір заради їх майбутнього.
Не віриш мені,
покопирсайся в своєму серці,
залатай його
і відроди в собі віру».
Все буде добре», -
казала ти.
«Все буде добре, -
казав я, затискаючи
в своїх долонях
твої долоні,
в яких я зібрав те,
що мав зібрати,
щоб на весь світ кричати:
Все буде добре!!!
в свої долоні твої слова
«Все буде добре»,
що злетіли з твоїх вуст
ранку сьогоднішнього дня,
коли новини передали,
що гроші не мають ціни,
інфляція з'їсть нас швидше за СНІД,
діти підірвались на міні
і буде нова хвиля мобілізації.
Я дивився новини,
ти пекла млинці
і спиною відчула мене,
відчула сліпоглухоніме питання
без відповіді, що літало на кухні,
і спиною відповіла так просто,
наче твої слова – це пісня,
наче твої слова – це протяг,
наче твої слова – це надія.
«Все буде добре», -
казала ти,
вигрібаючи з дитячих скарбничок
зібраний дріб'язок,
щоб купити хліба, -
«Бо з нами Бог», -
шепотіла ти.
І все.
Дитячі скарбнички
Підуть на хліб.
Я мусив повірити,
мусив іти по хліб
з кілограмом заліза в кишені,
мусив повірити,
бо це сказала ти,
та що народила мені
четверо дітей,
та, що пішла зі мною по життю
моїм тернистим шляхом
на нарікаючи на те,
що могла і нікуди не іти
і бути десь у палаці
на березі моря.
…Все буде добре…
…Все буде добре…
…Все буде добре…
Наче мантру викарбовую
егрегор в ноосферу,
щоб врятувати душі сусідів,
знайомих та перехожих,
щоб ці слова потрапляли
на кухні домогосподарок,
щоб ці слова казали
перекупки на ринку,
щоб ці слова співали діти
в музичних школах.
Все буде добре!
Годі вже!
Годі закладати міни
в шкільні класи!
Бо все буде добре!
Годі листати в офшори гроші,
вкрадені в голодних сиріт.
Бо все буде добре!
Годі штампувати воронки
на шкільних подвір'ях.
Бо все буде добре!
Годі катувати та розстрілювати
патріотів.
Бо все буде добре!
Годі стріляти один в одного.
Бо все буде добре!
Годі воювати за хворі ідеї
кількох неповноцінних
сірих чоловічків.
Бо все буде добре!
Годі знімати краєвиди
з понівечених житлових будинків
з мертвими дітьми
та обідраними бабцями,
що виглядають з підвалів
у пошуках хліба.
Бо все буде добре!
«Все буде добре!» -
казала ти.
«Все буде добре?» -
питав тебе я
дивлячись новини.
«Все буде добре,
чуєш мене,
я тобі кажу,
вір мені», -
казала ти.
«Не віриш мені,
повір горобцям.
Вони кожного ранку
говорять про це
цвірінькаючи під вікном.
Не віриш мені,
повір священику,
що кожної неділі говорить,
«Христос воскрес із мертвих».
Не віриш мені,
повір сонцю,
що кожного дня
приходить на нас.
Не віриш мені,
повір своїм дітям,
повір їх дитинству,
повір заради їх майбутнього.
Не віриш мені,
покопирсайся в своєму серці,
залатай його
і відроди в собі віру».
Все буде добре», -
казала ти.
«Все буде добре, -
казав я, затискаючи
в своїх долонях
твої долоні,
в яких я зібрав те,
що мав зібрати,
щоб на весь світ кричати:
Все буде добре!!!
Так странно
Просить этот мир
О любви,
Когда этот мир
И любовь
Одно единое целое!
Так странно
Просить у земли
на коленях прощенья,
словно у матери:
«Мати, прости!»
«Мати исправь!»
«Мати направь!»
Так странно:
За окном звуки
Пальбы,
Пожары,
Проклятья,
Ножи…
В этом мире
Забывшем
О смысле любви
Без войны.
Просить этот мир
О любви,
Когда этот мир
И любовь
Одно единое целое!
Так странно
Просить у земли
на коленях прощенья,
словно у матери:
«Мати, прости!»
«Мати исправь!»
«Мати направь!»
Так странно:
За окном звуки
Пальбы,
Пожары,
Проклятья,
Ножи…
В этом мире
Забывшем
О смысле любви
Без войны.
Корови і мінні поля несумісні.
Корови завжди обходять мінні поля.
Корови не люди, для яких мінні
така саме буденність, як поля
з пшеницею або ріпаком.
Корови відчувають своїм вим'ям,
кровлею ненароджених телят,
майбутніми десятьма веснами,
що це поле краще обійти.
Саме тому наші корови їдять траву
з ясел за чотирма стінами,
і чекають, доки люди не принесуть
свіжої трави з мінних полів.
Лист до Миколая під подушкою
від Дмитра, Марічки, Оксани, Галини, Петра…
…від тисяч дітей…
Лист до Миколая,
написаний дитячим почерком
на аркуші в клітинку з помилками
та мокрий від сліз…
Лист до Миколая і ранок,
що має принести чудо і радість і сміх
ще одному дитинству.
Святий Миколай…
…забери іграшки…
…віддай іншим дітям…
..їх не мають…
…поверни друга Саню..
… поверни мені школу…
…поверни ліс за гаражами…
…мама не плакала ночами…
…сестричка змогла ходити…
…не стріляли…
…НЕ ВЗРИВАЛИ……НЕ ВБИВАЛИ…
…прости…
…не ходжу до школи…
..не роблю домашні завдання…
…граюсь в порожніх квартирах…
…порпаюсь в чужих речах…
…палив цигарки, щоб зігрітись…
Хочу свята, святий Миколаю.
…поверни мені тата…
І напишут на камне: «Здесь упокоены те, кто пал во имя…»
И через сто лет там будут лежать цветы
в память о «тех, кто пал во имя…»
сто лет назад в годы, когда родилась эта земля заново
через залпы орудий, стоны погибающих солдат,
слёзы солдатских матерей, молчание сирот
с суровими лицами, знающими жизнь больше, чем взрослые.
И через сто лет там будут зажигать лампадки,
молиться, говорить слова небу в память
«о тех, кто пал во имя», те, что оставили
свои имена навечно в камне
во имя земли, что восстала из пепла,
дабы жизнь и свободу поставить на пьедестал!
И через сто лет там будут лежать цветы
в память о «тех, кто пал во имя…»
сто лет назад в годы, когда родилась эта земля заново
через залпы орудий, стоны погибающих солдат,
слёзы солдатских матерей, молчание сирот
с суровими лицами, знающими жизнь больше, чем взрослые.
И через сто лет там будут зажигать лампадки,
молиться, говорить слова небу в память
«о тех, кто пал во имя», те, что оставили
свои имена навечно в камне
во имя земли, что восстала из пепла,
дабы жизнь и свободу поставить на пьедестал!
